Трактат «Історія тварин» — найбільша за обсягом праця Аристотеля (IV століття до н.е.), яка ніколи не видавалася українською мовою. Вона дає уявлення про широту його теоретичних і практичних поглядів на біологію, про його натурфілософію, а також про рівень наукових знань у античну епоху. У середньовіччі, під час Відродження та пізніше, у XVII—XVIII століттях, «Історія тварин» була головним джерелом для пізнання світу тварин, їхньої систематики, екології та інших аспектів. Цей твір має значення і як пам’ятник словесності, свідчення важливого аспекту застосування філософських концепцій зрілої античності. Для гуманітаріїв і природознавців ця праця залишалася незамінною. Мало яких наукових творів можна сказати, що їх не переставали читати протягом століть і тисячоліть, що не лише їхні ідеї, а й сам текст зберігали своє значення, привертали увагу та активно використовувалися в епохах, далеко від часу їх створення. Особливо це стосується саме наукових праць у їхньому справжньому розумінні: не розрізнених фрагментів або збірників, не летописів, філософських діалогів чи морально-релігійних наставлень, а саме позитивно-наукових досліджень. У цьому ряду особливе місце посідає «Історія тварин», написана Аристотелем у 330-х роках до н.е., здебільшого в Місії або на сусідніх островах і узбережжях Егейського моря. І навіть через дві тисячі років після створення вона залишалася основою біологічних знань своєї епохи, коли ще не існувало самого терміна «біологія» і відповідної дисципліни у сучасному розумінні. Коли у 1727 році майбутній засновник цієї науки Карл Лінней, ще зовсім юним, вирушив із рідного села до найближчого університетського міста Лунда, у його котомці лежала лише одна книга — «Історія тварин» Аристотеля. А майже через століття Жорж Кюв’є, батько сучасної анатомії, зізнавався, що чим частіше він перечитував цю працю, тим більше захоплювався нею. Відтоді її переілюють і з захопленням читають і досі.